Сразу оговорюсь, что делаю перепост из Фейсбук-ленты - это написал мой знакомый Богдан Логвиненко (Bogdan Logvynenko). Молодой парень, который не только путешествует сам, но и организовывает путешествия для других, и работает как гид и инструктор в чужой стране. Это очень удобно, когда едешь - особенно в экзотическую страну - сам.
Для тех, кто не знает украинского/русского языка трудно это будет перевести, ну а кому повезет - тот поймет )
чомусь, коли я пишу якісь красиві і хороші речі про індонезію
деяким з вас здається, що я приховую погані, спеціально не пишу,
аби "поднять продажи" путєшєствій в мою улюблену країну,
насправді ж, мені абсолютно похєр на продажі))
люди, які їдуть в індонезію - здебільшого безстрашні,
бо знайти про побут цієї країни внятні розповіді дуже важко,
і найчастіше вони якраз і шукають жестячка аби розбавити будні,
і вони його знаходять в перші дні перебування шокуючись багатьом речам,
бо насправді в індонезії безліч мінусів:
тут курять в міжміських автобусах, тут водіям начхати на пасажирів,
тут ніхто нікуди не поспішає, тут "очєнь грязно" і "нєт санітарних условій"
тільки з усім цим, наприклад, я тільки раз за весь час отруївся
(і це було спагетті, а не індонезійська їжа),
ні разу нікуди не запізнився глобально, кілька разів на зустрічі,
але люди звикли чекати, ніхто не дивиться на годинник і не каже тобі "2 мінути уже тєбя жду"
я ні разу не зустрів ні одного індонезійця напідпитку або п'яного,
крім кількох туристичних точок, які складають 1% площі Індонезії)
люди втомлюються, лягають на вулиці на лавочку спати, поруч на залишають мобільний,
сплять кілька годин і ідуть або їдуть далі,
у кожного їх тут по два - смартфони. людини з одним смартфоном я тут не зустрічав)
ви розкажете мені про погану їжу? купу насєкомих і змій?
мене щодня гризуть комари, решту "опасних" животних я бачив тільки в заповідниках,
я просто вирішив це написати, щоб звернути увагу на те,
що тут вчишся швидко не помічати нічого поганого, не бурчати і не вийобуватись,
тут швидко вчишся посміхатися 24 години на добу,
відчувати себе щасливим знайомлячись щодня з десятками людей просто на вулиці,
інтегруватись в їх сім'ї і кола друзів, які особливо в маленьких містечках займають цілі квартали,
ви скажете, що вони дружні тільки до білих і саме тому все так?
а чому ж вони вітаються з кожним другим перехожим навіть у досить великих містах?
чому водії сигналять одне одному, вітаючись і усміхаючись, кожну хвилину,
так що заснути в маршрутці міжміського сполучення через ці "привітання" важко)
безперечно, кожен може приїхати з своїм дозиметром і знайти тут безліч негативу
чомусь серед моїх читачів безліч людей, які бачать лише його,
в величезному душещєпітєльному пості про Маму - когось дуже зачепив туалет,
так, наче десь ваше гамно йде не в світовий океан, а перетворюється на квіточки,
тут навіть в дуже розкішних будинках не стараються робити "євротуалети"
просто тому, що індонезійці нічого не соромляться
відверто кажуть практично незнайомим людям "я йду срати" або "в мене менструації - треба в туалет"
можливо, проблеми якраз в тих людей, які слово "срати" бояться сказати?
і цілком можливо, що завтра всьо ізмєнітся і я буду писати страшні історії
про кримінал і корупцію в індонезії, про погані дороги і затримки в аеропортах)
або мене просто з'їсть крокодил чи пітон))
але поки що мене все влаштовує і навіть більше, це поки що, моя улюблена країна,
тут кожного дня я відчуваю поступову реабілітацію, так наче я видужую
наче я нарешті почав жити і смакувати життя
щодня відчуваючи щастя і прозріння, радість і любов до кінчиків пальців,
майже щодня мені сняться дивні сни, в яких я літаю над землею)
і мені чесно-кажучи все-одно скільки це протриває і як довго саме тут буде епіцентр цього
я просто хочу, щоб ви знали, що те, про що я встигаю тут написати
(а іноді я не встигаю навіть прочитати коментарі),
або те, про що поки що наважуюсь - це лише десята частина мого щастя,
решту додумайте самі)
