Ну от. Рішення прийняте. Кіровоград, у якому я прожила рівно 9 років, залишається в минулому. Попереду - Львів. Чому свій вибір я зупинила саме на ньому?
1. Тут я вперше побувала у кінотеатрі. Мені було 3 роки, і мамин коханий привів мене на мультфільм "Ну, постривай!". Звичайно, я цього не пам'ятаю, але він розповідав як маленька дівчинка з села відреагувала на великий екран і підняла на ноги усіх дітей у залі. Діти поставали на стільці, реготали і кричали разом з героями мультфільму. Спочатку їх намагалися заспокоїти, а потім махнули рукою... Феєричний видався сеанс )
2. Це місто люблять мої найрідніші люди - син та моя мама. Мама навчалася тут у лісотехнічному університеті. Правда, не закінчила. Але залишила там частинку свого серця. Якийсь незакритий гештальт у неї з цим містом. А син купив тут перші вініли, з яких почалося колекціонування.
3. У Львові майже мільйон жителів. А чим більше людей, тим більше можливостей у них повчитися чомусь корисному. Наприклад, фото та кіномистецтво.
4. Зі Львова зручно добиратися до будь-якого міста Західної України - а там стільки всього цікавого! А ще близько кордон з Європою. Хочеш - сідай у потяг, чи то у авто підсядь до когось, чи літаком.
5. Львів - місто, насичене історією. Для мене це як ковток води.
6. У Львові я самоідентифікуюся як українка. Раніше коли за кордоном мене питали, звідки я, я казала що з України, і сама губилася у своїй відповіді. Не було у мене впевненості, що це когось зацікавить. Типу, а.. українка...ну добре... Зі Львовом все по-іншому. Він підтримує мій внутрішній вогонь.
7. У грудні, у один з днів, коли вперше повідомили про "замінування" метро і робили спроби штурму Майдану, я бігла від Михайлівської вниз, і зустріла чоловіка, музиканта з львівського Оперного театру. Він сказав, що кинув роботу, і приїхав до Києва, бо "хто, як не ми". Вдома вагітна донька, якій два тижні до пологів. Він, щоб вона не хвилювалася зайве, ставить польську картку у телефон і телефонує, каже що поїхав у справах. Я хочу, щоб мене та мою родину оточували саме такі люди.
8. Так вийшло, що на Майдані ми з сином "приписалися" до львівського намету. Коли ми підійшли до них, перше, що нам запропонували - чай, бутерброд і посмішку :) Ми почали розмовляти як добрі давні знайомі. Я відчула в них таку відкритість, щирість та гостинність, якої мені не вистачало.
Фото Іван Фоміченко
